Print Friendly

Переклад допису «Откровения судьи ЕСПЧ o «выгодах» заключенного в украинском следственном изоляторе» від 26.02.2019.

 Можливо в справах про порушення права на розгляд справи у розумні строки необхідно нагадувати суддям ЄСПЛ про умови утримання в українських слідчих ізоляторах.

ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово прирівнював ці умови до катувань та нелюдського поводження. Див., наприклад, Zakshevskiy v. Ukraine (7193/04), Kleutin v. Ukraine (5911/05); Buglov v. Ukraine (28825/02), Kushnir v. Ukraine (42184/09).

Недооцінку таких умов можна побачити в окремій думці одного із суддів ЄСПЛ у справі Garbuz v. Ukraine (72681/10).

Заявник був засуджений до двох років позбавлення волі за один епізод шахрайства. Розгляд справи проти нього тривав понад 8 років. У зв’язку із закінченням строків давності суд звільнив його від відбування покарання.

Тобто заявник був звільнений з-під варти через понад 8 років утримання в українському слідчому ізоляторі.

ЄСПЛ дійшов висновку, що тривалість провадження у цій справі була надмірною і не відповідала вимогам розумних строків.

На думку ж одного із суддів, заявник «явно отримав вигоду» (!) від бездіяльності влади та затягування нею процесу (п. 3 Окремої думки).
Мовляв, якби держава не дотягла до закінчення терміну давності, заявник відбував би 2 роки в пенітенціарній установі (якщо, звичайно, не був би звільнений достроково).
Однак, на думку судді, цьому щасливцю пощастило: всі 8 років розгляду справи він провів в українському ізоляторі (п. 3 Окремої думки).

На додаток до цієї «вигоди», вважає суддя, ЄСПЛ також порадував його вдову, призначивши їй 1200 євро (п. 3 Окремої думки).

Щобільше, суддя вважає, що й в інших справах суду, можливо, «необхідно враховувати комфорт, вигоди та інші переваги, які нівелюють страждання заявника […] і роблять їх суто формальними» (§ 2 Окремої думки).

-------------------------------------------------------------------------------

CONCURRING OPINION OF JUDGE KŪRIS

1.  There can be no doubt that the length of the criminal proceedings against the applicant did not meet the requirements of Article 6 § 1 of the Convention. As a rule, in cases where a violation of Article 6 § 1 is found on account of the length of the criminal proceedings, the Court awards the non-pecuniary damage for the distress and anxiety the applicants might have suffered. This judgment follows that long-standing practice, by which I felt bound when voting with the majority on point 4 (a) of the operative part.

2.  I wonder, however, whether that practice should not be more nuanced, at least to the extent that due account might be taken of comfort, benefits and other advantages which outweigh the applicant’s suffering (whatever it might have been) and render it purely nominal.

3.  In the instant case, the applicant clearly benefited from the authorities’ inactivity and the protraction of the criminal proceedings. The enforcement of his sentence was waived by the court which convicted him, as it had become time-barred. Had the domestic authorities acted with the requisite celerity, the applicant would have ended up in a penal institution. There, he would have spent two years (unless released earlier). What was formally a violation of the Convention was thus, in fact, a reward. Now, on top of that reward, a bonus of EUR 1,200 has been added.

4.  There already is some (albeit sparse) case-law which would allow for some (perhaps moderate) exceptions to the above-mentioned rigid practice. Take, for instance, Gagliano Giorgi v. Italy (no. 23563/07, §§ 56-58, 6 March 2012). More generally, the Court’s underlying approach, which I find consistent and justified in principle, calls for a revisit. One size does not necessarily fit all; in real life it hardly ever does. Legalistic purity is often – and unavoidably – a bit at odds with life’s reality. Still, it would benefit both if the gap between them were retrenched, whenever possible.